Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям

Оксана взяла фотографію обома руками. Вона пам’ятала Кирила іншим — нерухомим, із холодною шкірою, з темною раною біля скроні, що лежав на промерзлій землі біля бурової. На знімку він був живий, молодий, трохи примружувався від світла й усміхався так, ніби попереду в нього багато років.

— Ви мене ненавидите? — спитала Оксана, не підводячи очей.

Надія довго мовчала. У коридорі стало чути, як десь за дверима капає кран.

— Сім років я шукала, куди спрямувати цю ненависть, — сказала вона нарешті. — Рада, що не помилилася адресою. Ні, Дорошенко. Не вас.

Пауза між ними була така щільна, що Оксана відчула: з неї не вийти без правди.

Надія дістала диктофон.

— Є запитання, на яке мені сім років ніхто не зміг відповісти. Навіщо вам було вбивати Кирила, якщо ви ледве знали одне одного?

— Я його не вбивала.

— Знаю.

У цьому слові не було жалю. Лише втома людини, яка надто довго чула брехню й навчилася впізнавати її за запахом.

— Я знала це з першого дня, — продовжила Надія. — Питання завжди було не «ви чи ні», а «хто». І, здається, людина за дверима реанімації вперше за сім років може назвати відповідь.

Вона увімкнула диктофон, і Оксана раптом відчула дивну, майже неможливу слабкість: ніби найстрашніша частина шляху лишилася позаду. Їй хотілося повірити, що тепер, коли вона дійшла до людини, яка готова слухати, система вже не зможе зробити вигляд, що нічого не сталося.

Вона помилялася.

Патруль приїхав під ранок. Не за дзвінком Надії й не за дзвінком Раїси Ігнатівни. Молода медсестра на нічній зміні побачила в новинній зведеній обличчя Оксани й тихо повідомила в місцеве відділення, поки та ненадовго задрімала в кріслі біля реанімації.

Оксану розбудили двоє у формі. Наручники клацнули просто в коридорі, на очах у санітарок, пацієнтів і жінки з опухлим від безсоння обличчям, яка притискала до грудей пакет із передачею. Це було ще одне приниження за тиждень, але дивним чином воно майже не зачепило Оксану. Після лісу, могили й радіо в бараці сором перед випадковими людьми здавався дрібною монетою.

— Дорошенко Оксана Петрівна, ви затримані за фактом втечі з місця позбавлення волі, — вимовив старший патруля тоном людини, що читає інструкцію.

— Мирон Середа всередині, — сказала Оксана, поки її вели до виходу. — Він свідок у справі семирічної давнини. Не підпускайте до нього нікого з «Північної жили». Будь ласка.

Поліцейський подивився на неї так, як дивляться на людей, що вимовляють надто складні для протоколу речі.

— Не моя компетенція. Моя — доставити вас в ізолятор.

Біля дверей Надія встигла крикнути їй услід:

— Я не відступлю, Дорошенко! У мене є ваші слова, є записка і є живий Середа. Як тільки він зможе говорити, його почує справжнє слідство.

Дверцята патрульної машини грюкнули, відрізаючи її голос. Оксана сіла на жорстке сидіння, подивилася на свої руки в наручниках і вперше за довгий час не відчула себе самотньою. Десь за цими дверима лишалися Мирон, записка батька, журналістка з диктофоном і правда, яка вже вийшла з-під землі. Її ще можна було знову спробувати закопати, але тепер для цього знадобилося б надто багато рук…