Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям
Далі все розтяглося майже на три тижні. Щодня Оксана проводила в місцевому ізоляторі, чекаючи, що її повернуть у колонію й додадуть новий строк за втечу. Чутки доходили швидко: адміністрація вже готує матеріали, старий вирок ніхто не скасовував, а отже, її коротка дорога до правди може закінчитися в тій самій зоні, тільки за важчими дверима.
У перший же день після затримання до районної лікарні приїхали лікарі з приватної клініки, оплаченої через підрядників холдингу. Двоє чоловіків у дорогих костюмах під білими халатами наполегливо пропонували перевезти Мирона Середу в закритий реабілітаційний центр для «спостереження». У паперах фігурували сплутаність свідомості, наслідки травми, можливі конфабуляції — всі ті слова, якими живого свідка можна перетворити на хворого старого, що не відповідає за свої показання.
Раїса Ігнатівна відмовила їм так різко, що старший лікар потім ще довго поправляв комір халата.
— Нетранспортабельний, — сказала вона. — І якщо ще раз спробуєте вивезти мого пацієнта без рішення лікуючої бригади, я сама викличу поліцію. Не ту, на яку ви чекаєте, а ту, що писатиме протокол при свідках.
Того ж вечора вона подзвонила Надії.
— Вони хочуть зробити з нього божевільного раніше, ніж він скаже хоч слово офіційно під запис.
За два дні Надія випустила першу статтю. Коротку, обережну, без гучних висновків. Лише факти: начальник дільниці рудника, визнаний загиблим п’ять років тому, знайдений живим; є сліди насильницького поховання; обставини можуть бути пов’язані зі справою про вбивство геолога Кирила Волошина та вироком Оксани Дорошенко.
Реакція прийшла швидше, ніж вона очікувала. Адвокат холдингу Лев Шпак подав позов про захист репутації компанії, вимагав видалити публікацію й заборонити подальші матеріали до завершення перевірки. Місцевий суд розглянув клопотання в прискореному порядку й наклав попередню заборону на публікації з теми. Формально — законний захід. По суті — кляп, акуратно зав’язаний руками, які давно навчилися робити насильство схожим на процедуру.
— Це надовго? — спитала Надія у свого адвоката, ходячи маленькою редакцією між двома столами, коробками з паперами й кавоваркою, на ремонт якої вічно не вистачало коштів.
— Місяць. Може, два. Поки оскаржимо, поки призначать засідання. У них юристів більше, ніж у нас грошей на весь рік.
Це була перша серйозна поразка. Друга прийшла за тиждень.
Надія не стала видаляти матеріали з пам’яті редакційного комп’ютера, хоч формально мала замовкнути. Вона розклала на підлозі роздруківки, помітки, старі фотографії Кирила, копії протоколів, лікарняні довідки — все те, що сім років збирала майже без надії на суд. Маленька редакція ввечері здавалася не робочим місцем, а польовим штабом після поразки: порожні чашки, лампа з жовтим колом світла, телефон, який дзвонив лише для того, щоб хтось на іншому кінці радив їй «не лізти». Надія щоразу відповідала спокійно, але після розмови довго тримала слухавку в руці, ніби перевіряла, чи не тремтять пальці.
Заборона публікацій не скасовувала фактів, але позбавляла їх повітря. Правда, замкнена в папках, знову ставала схожою на чутку. Надія розуміла: Гордейчуки виграли не суперечку, а час. А час у таких справах небезпечніший за відкриту погрозу. За місяць можна вивезти свідка, загубити документи, оголосити хворого божевільним, переконати начальство, що все це істерика журналістки й утікачки-засудженої. Вона не мала права дати їм цей місяць. Тому, коли Раїса Ігнатівна повідомила, що Мирон готовий говорити довше кількох хвилин, Надія поїхала до лікарні так швидко, ніби від швидкості машини залежало життя не одного старого, а всієї історії…
