Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям

— Мироне Антоновичу, — прошепотіла вона, торкаючись його плеча. — Він знав. Батько знав, що вони перепишуть дату. Він залишив записку заздалегідь.

Мирон не відповів. Він лежав непритомний, губи посиніли, дихання стало зовсім поверхове. Часу на сумніви, горе й страх більше не лишалося.

Оксана вийшла на дорогу сама. Залишила Мирона вкритим усім, що було: ватником, курткою, ганчір’ям безхатька-старого, який мовчки поділився останнім. Вона стала на узбіччі й не стала ховатися, бо ховатися тепер означало чекати смерті. Вибір був простий: або зупиниться машина, або до ранку в неї на руках буде труп.

Зупинився старий фургон із написом медичного пункту на боці. За кермом сиділа жінка років п’ятдесяти, у форменій куртці, з утомленим обличчям людини, яка звикла виїжджати і на пологи, і на серцеві напади, і на людську безнадію.

Вона оглянула Оксану з голови до ніг: брудна, без документів, очі дикі, руки в саднах.

Оксана не дала їй заговорити першою.

— У бараці літній чоловік. Схоже на сепсис після переохолодження. Температура близько сорока, пульс за сто двадцять, дихання поверхове, зневоднення. Потрібна термінова госпіталізація, антибіотики широкого спектра, інфузія. Я фельдшерка.

Жінка дивилася на неї кілька секунд. Потім коротко кивнула.

— Показуй.

Звали її Раїса Ігнатівна. У машині, поки вони везли Мирона до районної лікарні, вона боковим поглядом спостерігала, як Оксана ставить крапельницю з точністю людини, що робила це тисячі разів.

— Ім’я в тебе є, фельдшерко?

— Зараз це не важливо.

— Не важливо — то не важливо, — сказала Раїса Ігнатівна й більше не питала.

Та Оксана помітила, як та затримала погляд на її обличчі трохи довше, ніж треба. У лікарні Мирона оформили як невідомого пацієнта без документів, зі слів супроводжуючої. Раїса Ігнатівна жорстко припинила спробу реєстраторки викликати поліцію просто біля приймального покою.

— Спершу крапельниця й лікар, потім папірці. Реєстратура людину з того світу не витягає.

Оксана не знала, що в кишені Раїси лежить телефон із уже відкритою зведеною орієнтуванням. І не знала, що, відвернувшись до вікна, лікарка набирає не поліцію, а зовсім інший номер — старий контакт із візитівки журналістки, яка сім років тому розпитувала медиків у справі вбитого геолога.

Мирона повезли в реанімацію. Чергова лікарка сказала прямо: шанси є, але найближча доба вирішить усе. Оксана лишилася в коридорі, де пахло хлоркою, старою фарбою й нічним казенним теплом. Вона сиділа на пластиковому стільці, стискаючи в кишені записку батька, коли в кінці коридору з’явилася невисока жінка в потертій шкіряній куртці. З кишені в неї стирчав диктофон, а погляд був гострий, утомлений, чіпкий — погляд людини, яка надто довго шукала двері в стіні.

— Раїса Ігнатівна подзвонила мені годину тому, — сказала жінка, зупинившись за три кроки. — Сказала: привезла фельдшерку без документів і старого, обличчя якого схоже на зниклого Середу. Я не повірила. Приїхала сама.

— Хто ви?

— Надія Волошина.

Вона дістала з кишені стару фотографію. Молодий чоловік у касці усміхався на тлі бурової.

— Це Кирило. Мій брат…