Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима
— Вийди. Ключі — он туди, в канаву. Повільно.
Хлопець підкорився відразу. Пальці його тремтіли так сильно, що ключі брязнули об поріг і ледь не випали на дорогу. Він закинув їх у мокрі кущі, бурмочучи, що нічого не хотів, що він лише возив, що наказали. Назар не слухав виправдань. Він бачив перед собою не випадкового шофера, а частину того ланцюга, який тягнув Марину до чужого підпису й чужого ліжка. Забравши з бардачка пачку готівки й запасну обойму, він швидко оглянув салон, переконався, що за ними не їде друга машина, і лише тоді повернувся до дівчини.
Вона стояла біля сосни, тримаючись за шорстку кору, і не могла зрозуміти, закінчився кошмар чи лише змінив обличчя.
Назар зняв із себе куртку, накинув їй на плечі й присів, щоб оглянути розбиті ноги. Речі в нього були грубі, рухи — стримані, майже сухі, але в цій сухості вперше за багато днів відчувалася турбота без хіті, погрози й розрахунку. Він роздер підкладку, швидко перев’язав збиті коліна, потім узяв її під лікоть.
— Іти зможеш?
Марина кивнула, хоча не була певна, що зробить бодай десять кроків.
— Тоді в ліс. Зараз.
Він не пояснював зайвого. Вони обоє розуміли: щойно люди Романа дістануться селища, почнеться полювання. Не поліцейське, не законне — звіряче, зле, з собаками, обрізами, вогнищами на просіках і обіцянками за голову того, хто насмілився втрутитися.
Дві години вони йшли крізь мокрий бурелом. Весільна сукня чіплялася за гілки, намокала, рвалася, перетворюючись на брудні клапті. Під ногами хлюпала темна болотяна вода, мох провалювався, коріння ковзало, і кожен крок віддавався болем у збитих ногах Марини. Вона майже не говорила. Лише інколи приглушено втягувала повітря, коли чергова гілка дряпала обличчя або холодна жижа затікала в туфлю. Їй хотілося лягти просто на мох і заплющити очі, але думка про машину, про підвал, про руку Романа на її підборідді знову піднімала її. Попереду йшов чоловік, якому вона ще не встигла повірити, але вже розуміла: за його спиною шансів більше, ніж на дорозі. Страх гнав краще за будь-який крик.
Назар ішов попереду й вибирав шлях так, ніби ліс був розкладений перед ним на невидимій мапі. Він заводив їх у струмки, щоб вода забирала запах, оминав відкриті місця, уникав м’яких просік, де лишалися б сліди. Іноді зупинявся, дослухався, прикладав пальці до губ, і Марина слухняно завмирала, намагаючись навіть не хрипіти від утоми. Кілька разів він повертався на два кроки назад і гілкою підправляв прим’ятий мох, кидав сухе листя поверх слідів, змінював напрям так різко, що вона втрачала розуміння, де дорога і де північ. Над ними змикалися мокрі крони. Вітер гнав низькі хмари, пахло прілим листям, сирістю й близьким снігом.
Надвечір, коли сіре світло почало густішати й провалюватися між деревами, вони вийшли до хатини, схованої в глухій низині між лісистими пагорбами. Невелика зрубна хата з підсліпуватим вікном і важкими дверима виглядала так, ніби сам ліс виростив її із землі. Усередині пахло сушеними травами, димом, залізом і старим деревом.
Назар розтопив буржуйку. Рудий вогонь ожив у череві печі, зашурхотіли поліна, по стінах попливли теплі відблиски. Він дав Марині сухі армійські штани, фланелеву сорочку, вовняні шкарпетки й відвернувся до чайника, поки вона стягувала з себе мокру сукню. У кутку висіла його випрана запасна форма, на полиці стояли банки з крупою, під стелею сушилися трави, і вся ця бідна чоловіча барлігова оселя видалася Марині палацом лише тому, що тут ніхто не замикав її на ключ. Коли вона сіла біля печі, закутана в колючу ковдру, напруга останніх днів нарешті тріснула. Марина закрила обличчя руками й заплакала беззвучно, так, як плачуть люди, в яких не лишилося сил навіть на ридання.
Назар поставив перед нею кухоль міцного чаю, відкрив банку тушонки, відрізав хліба. Сів навпроти й мовчки чекав, поки вона зможе говорити. Він умів чекати. Війна навчила його, що іноді людині треба спершу повернутися в тіло, відчути тепло, їжу, власне дихання, і лише потім вимовити вголос те, що з нею зробили…