Вони недооцінили жінку, яка мовчала лише до тієї миті, поки не настав час діяти

Ватажок замахнувся першим. Соломія пішла вбік і, використавши його ж інерцію, вдарила коротко, точно, без зайвого руху. Він упав, хапаючи повітря роззявленим ротом. Решта на секунду завмерли. Вони розраховували на переляк, сльози, жіночу безпорадність. Натомість перед ними стояла людина, яку страх давно перестав учити.

Речмішок описав широкий півколо. Сталь усередині вдарила по арматурі, по руці, по плечу. Один із нападників упав на коліна, другий відлетів до хреста, третій, наймолодший, позадкував до машини. Соломія не добивала. Вона підійшла до нього, і він побачив, що в її обличчі немає насолоди. Це було страшніше за лють.

— Передай Юрію, — сказала вона. — Я прийду по свою частку. І ця частка — його життя, його влада, його ім’я. Усе, що він украв, повернеться до нього боргом.

Молодий хлопець слухав її, задихаючись, і в його очах уперше з’явилося те, чого не було раніше: сумнів. До цієї хвилини він, мабуть, вважав себе частиною сильного боку, людиною при господареві, якій дозволено бити слабких і отримувати за це дрібну частку. Тепер він лежав у кладовищенській багнюці й розумів, що сила, за яку він тримався, може не прийти на допомогу. Соломія не стала добивати це розуміння словами. Воно саме доросте в ньому до страху.

Хлопець застрибнув у машину й рвонув з місця, розбризкуючи багнюку. Соломія підняла мішок і пішла до виходу. Вона знала: завтра полювання стане відкритим. Кравчук нацькує на неї всіх — бандитів, поліцейських, чиновників, голодних хлопчаків. Але коли звір кидається на тебе, він оголює тили.

Біля телефонного автомата скло було тріснуте, слухавка пахла тютюном і чужою слиною. Соломія опустила монету, набрала номер, який пам’ятала напам’ять. На тому кінці довго не відповідали.

— Так? — нарешті пролунав утомлений чоловічий голос.

— Лаврене Савичу, це Соломія.

Пауза була така довга, що в ній устиг просвистіти вітер.

— Ти жива?

— Як чуєш. Мені потрібні документи по заводських складах. Ті, що Кравчук ховав у середині вісімдесятих.

— Це небезпечно, Солю. Він давно не той дрібний злодюжка.

— І я вже не та бухгалтерка.

— Де зустріч?

— Завтра о шостій. Біля старого причалу. І ще… дістань мені патрони до старої рушниці, якщо знайдеш. Без зайвих запитань.

Лаврен Савич знову замовк, і Соломія чула в слухавці його дихання: старе, важке, повне сумнівів. Він був не з тих, хто легко кидається в чужу війну. Такі люди все життя тримаються за роботу, за звичний порядок, за маленьку обережність, бо інакше не дожити до старості. Але він знав її батька, знав завод, знав, як усе починалося. І тому мовчання цього разу було не відмовою, а згодою, якій страшно вийти назовні.

Вона поклала слухавку. Ніч накрила місто холодним саваном. Люди за вікнами вечеряли, дивилися телевізор, ховалися від вітру й удавали, що зло минає тих, хто тихо сидить удома. Соломія знала, що це брехня. Зло приходить не тому, що його кличуть, а тому, що йому відчинили двері.

До ранку вона була біля заводу. Бетонний паркан тягнувся вздовж дороги нескінченною сірою стіною, шви заросли сухими кущами, зверху висів іржавий дріт. Колись цей завод годував пів міста, випускав верстати, гудів змінами й парою. Тепер за воротами не працювали цехи — там приймали палений спирт, зберігали чужий товар і різали обладнання на метал.

Соломія постукала в хвіртку тричі. Зсередини почулося шаркання. Дверцята прочинилися, показалося обличчя старого в сторожовій шапці. Це був Лаврен, колишній майстер ливарні, тепер сторож у власній руїні.

— Солька? — прохрипів він. — Господи, тебе ж…

— Не дочекалися, Лаврене.

Старий стиснув косяк.

— Не можна тобі всередину. Тут люди Кравчука. Охорона зі зброєю, колишні силовики, бандюки. Живою не випустять.

— Мені потрібен адміністративний корпус. Документи.

— Твій батько це місце будував, — тихо сказав він. — Не для того, щоб щури його обгризали.

— Ось тому я й прийшла.

Лаврен довго дивився на неї, потім відступив. Соломія прослизнула на територію. Двір був темний, мокрий, усіяний іржавими станинами й купами металобрухту. Кожен метр був знайомий: тут вона колись ходила з батьком, тут приймала відомості, тут щоп’ятниці цехові сперечалися про премію. Тепер вікна стояли чорними, як вибиті очі…