Жінки засуджували нову дружину сина, аж поки наступного дня не побачили її зовсім з іншого боку

— Бачили? — перелякано прошепотіла Уляна, відступаючи. — Її навіть вогонь не взяв… недобре це.

Та цього разу на неї майже ніхто не зважив. Дівчинку передали рідним, Софію посадили на лавку, дали води, хтось підставив їй плече. Мала надихалася диму, але великої біди, на щастя, не сталося. Увечері Софія все одно пішла до неї додому: як фельдшерка, мусила перевірити дихання й переконатися, що переляк не стиснув дитину надто сильно.

Батьки запросили Софію до столу. Дякували незграбно, зриваючись на тремтливі слова; мати то брала її за руку, то відверталася, бо губи починали тремтіти. Батько повторював, що й сам кинувся б усередину, якби одразу зрозумів, де саме дитина, та від кожного такого виправдання йому ставало ще важче.

— Як ви зважилися? — спитав він глухо. — Там же вже все горіло.

Софія подивилася на дівчинку, яка після пережитого заснула в сусідній кімнаті, й відповіла майже пошепки:

— Колись і мене винесли з вогню. Я не змогла б стояти осторонь.

У хаті стало тихо. Павло Омельянович, дід урятованої малої, сидів біля вікна, досі майже не озивався, тільки важко дихав. Тепер він підвів на Софію очі.

Вона почала розповідати не відразу. Кожне слово давалося повільно, ніби разом із ним поверталися давній жар, задушливий дим і дитячий страх, від якого нікуди тікати. Софія не любила торкатися тієї пам’яті. У середині дев’яностих, коли в далекому краї точилися тяжкі бої, вона була семирічною дитиною. Їхній барак зайнявся після обстрілу. Дорослі губилися, ховалися, озброєні люди шукали одне одного, а прості родини опинялися між чужими пострілами й чужою люттю…