Зустріч із тихим таксистом закінчилася для бандитів зовсім не так, як вони розраховували

Перед ним стояв молодий чоловік років двадцяти п’яти, з голеною головою і злими колючими очима. На шиї виднілася дешева золота цепочка. На пальцях поблискували масивні персні. Типовий представник тієї породи людей, які вважали себе господарями життя лише тому, що вміли залякувати тих, хто слабший.

— Добрий вечір, — спокійно промовив Микола Степанович, навмисне роблячи голос трохи тремтливим, старечим. — Чим можу допомогти, молоді люди?

Голомозий вишкірився, оголивши золотий зуб у верхньому ряду. За його спиною матеріалізувалися ще двоє. Один високий і худий, з нервово бігаючими очима. Другий кремезний, приземкуватий, схожий на борця або вантажника. У худого в руках була бейсбольна бита. Кремезний погравав складаним ножем, клацаючи лезом туди-сюди.

— Допомогти, кажеш? — Голомозий сплюнув на асфальт, ледь не влучивши в черевик Миколи Степановича. — Це ти нам зараз допоможеш, батю. Бачиш, у нас тут невелика проблема з фінансами. А ти, як я бачу, цілу ніч катався, грошенят підзбирав. Треба ділитися зі старшими. Не вчили тебе хіба?

Двоє інших зареготали, ніби почули неймовірно дотепний жарт. Їхній сміх був неприємний, гавкучий. Сміхом гієн, що оточили поранену антилопу.

Микола Степанович зобразив переляк. Він трохи втягнув голову в плечі, змусив руки дрібно затремтіти на кермі. Це була маска, яку він вдягав не раз за своє довге життя. Маска безпорадного старого, який не становить жодної загрози. Маска, за якою ховалося дещо зовсім інше.

— Хлопці, — заїкаючись, промовив він. — Хлопці, у мене майже нічого немає. Ніч погана була. Усього два клієнти. П’ятсот, може, сімсот набереться. Візьміть. Тільки не чіпайте мене, будь ласка. У мене онучка, Машенька. Їй скоро сім років.

Голомозий переглянувся зі своїми спільниками. У його очах майнуло презирство, змішане з розчаруванням. Вони чекали більшого, сподівалися на жирну нічну виручку. А тут якийсь жалюгідний пенсіонер зі своїми кількома купюрами.

— П’ятсот? — передражнив худий бандит, підходячи ближче. — Та це курям на сміх. Діду, ти що, знущаєшся?

Він замахнувся й ударив битою по даху таксі. Метал загув, залишивши вм’ятину. Микола Степанович здригнувся, нібито від страху. Насправді він фіксував позицію кожного з нападників.

Голомозий ліворуч, біля водійських дверцят. Худий ззаду ліворуч. Кремезний обходить машину праворуч, імовірно, щоб заблокувати пасажирські дверцята.

— Вилазь із машини, діду, — скомандував Голомозий, ривком відчиняючи водійські дверцята. — Подивимося, що в тебе в кишенях. І в багажнику. Може, ти там щось від нас ховаєш?

Микола Степанович повільно, крекчучи, вибрався з машини. Дощ одразу обрушився на нього, промочивши тонку куртку за лічені секунди. Він стояв, згорбившись, опустивши плечі, всім своїм виглядом демонструючи покірність і страх…