Зустріч із тихим таксистом закінчилася для бандитів зовсім не так, як вони розраховували

Не була це й аварія, що вимагала зупинки. Це була класична схема дорожнього розбою, яка процвітала на цих трасах ще з дев’яностих років і, попри всі зусилля поліції, нікуди не зникла.

Він міг би спробувати втекти, втиснути педаль газу в підлогу й сподіватися, що його стареньке таксі зможе відірватися від потужного позашляховика. Але це було безглуздо й небезпечно. На мокрій дорозі в таку погоду будь-який різкий маневр міг закінчитися в кюветі або, що ще гірше, на зустрічній смузі під колесами вантажівки.

Микола Степанович повільно почав скидати швидкість, з’їжджаючи на узбіччя. Його рухи були плавні, виважені. Усередині нього щось клацнуло, ніби хтось повернув ключ запалювання в механізмі, який стояв законсервований багато років.

Серце не забилося швидше. Навпаки, воно сповільнилося, дужче перекачуючи кров по жилах. Дихання стало глибоким і рівним. Це була реакція, яку неможливо виробити роками звичайного життя.

Це була реакція, вбита в підкірку десятиліттями служби в таких місцях, про які не пишуть у газетах і не знімають фільмів. Це була реакція професіонала, для якого небезпека була не приводом для паніки, а сигналом до дії.

Позашляховик зупинився позаду таксі, засліплюючи Миколу Степановича світлом фар крізь дзеркало заднього виду. Двигун продовжував працювати, гарчачи в ночі, мов хижак, готовий до стрибка.

З машини вискочили три постаті. Швидко, впевнено, явно відпрацьованими рухами. Микола Степанович опустив праву руку під сидіння, де його пальці звично намацали холодне руків’я монтування. Стара звичка, ще з тих часів, коли на трасах було куди небезпечніше, ніж тепер.

Він не став його діставати, просто переконався, що воно на місці. Удар по склу водійських дверцят змусив би звичайну людину здригнутися, але Микола Степанович лише повільно повернув голову.

Крізь залите дощем скло він побачив розмитий силует чоловіка в темній куртці з капюшоном. У руці щось блиснуло — короткий металевий предмет, схожий на монтування або невелику биту.

— Відчиняй, діду! — гаркнув голос зовні, ледь чутний крізь шум дощу й працюючий двигун. — Розмова є.

Микола Степанович натиснув кнопку, і скло повільно поповзло вниз. Холодне вологе повітря увірвалося в салон, принісши із собою запах мокрого асфальту, бензину й дешевого тютюну. Краплі дощу відразу почали залітати всередину, осідаючи на панелі приладів і рукаві його старої куртки…