Амстердамський кошмар: як ми з чоловіком провели тиждень у голландських друзів

— Це справді нормально?

— Абсолютно, — відповіла вона. — Якби вони хотіли годувати гостей, то запросили б саме на обід.

Я довго мовчала. У нашому домі навіть випадкову людину посадили б за стіл, а близьких знайомих — тим паче. Тут же межа між «ми раді вас бачити» і «ми не планували вас годувати» проходила спокійно й чітко.

На шостий день ми з’їздили в невелике старовинне містечко неподалік. Потяги ходили часто, дорога зайняла менше пів години. Там було тихіше, ніж у столиці: брукована площа, висока готична церква, затишні кав’ярні, вітрини з сиром і майже повна відсутність туристичної метушні. Місцевий гід розповів, що назва міста колись означала підвищене місце на піску, а один відомий район за океаном отримав ім’я саме від нього.

У сироварні пахло молоком, сіллю й дерев’яними полицями. Майстер казав, що рецепти тут передають століттями. Ми куштували скибочки різної витримки й раптом розуміли: місцева практичність не виключає любові до ремесла. Просто ця любов виявляється не в гучних словах, а в точності, терпінні й повазі до справи.

Останнього вечора Денис спитав Тараса:

— А тобі не бракує наших колишніх посиденьок? Коли можна прийти без розкладу, засидітися до ранку, говорити про все підряд, співати, сперечатися, сміятися?

Тарас замислився. Він довго крутив у руках чашку, потім відповів не одразу: