Інспектор грубо повівся з документами пенсіонера, не підозрюючи, хто невдовзі з’явиться поруч

Лаптєв дивився в землю й мовчав. Його мовчання виявилося промовистішим за будь-яке зізнання.

Віктор Павлович підійшов ближче, зазирнув у багажник і втомлено всміхнувся.

— Отже, мій багажник ви хотіли оглядати через розсаду, — промовив він тихо. — У мене там справді розсада. Помідори. Усю весну ростив на підвіконні, щоб висадити за містом. А ви, як бачу, зовсім інший урожай збирали.

До місця події з вереском гальм під’їхала ще одна службова машина з увімкненими маячками. Із неї вискочив огрядний старший офіцер. Він біг так швидко, що ледь не спіткнувся, але, побачивши чорні позашляховики й людей у костюмах, миттю зрозумів масштаб лиха.

— Що тут відбувається? Чому мені не доповіли? — видихнув він, намагаючись удавати начальницьку суворість.

Але, зустрівшись поглядом із Мартиновим, одразу пом’якшав.

— Старший інспектор Вальков. Я керую цією ділянкою. У чому проблема, панове?

Мартинов подивився на нього без найменшого інтересу.

— Проблема в тому, що ваші підлеглі на дорозі займаються вимаганням, знищують документи і, судячи зі вмісту багажника, роблять це не вперше. Ще більша проблема — вони напали на людину, яка перебуває під особливою охороною.

Вальков зблід. Він подивився на Єршова, потім на Віктора Павловича. Наступної миті його обличчя змінилося.

— Вікторе Павловичу?.. — пролепетав він. — Невже це ви? Ми ж зустрічалися на заході ветеранів кілька років тому…

— Тоді ви були нижчі за посадою, Валькове, — холодно перебив старий. — І говорили правильні слова про честь форми. Вочевидь, слова так і лишилися словами. А під вашим наглядом виросли ось такі молодці, які задля розваги рвуть документи старим…