Мама сказала, що вже місяць сидить із дитиною, хоча моя донька в цей час була поруч зі мною

Наступні місяці не були схожі на гарне зцілення. У них не було різкого просвітлення, після якого всім одразу стає легше. Були юристи, втомлені розмови, безсонні ночі, мамині обстеження, робочі наради, дитячий плач, документи, аліменти, образи, що спливали в найнедоречніший момент.

З Тарасом ми розлучилися за три місяці. Він майже ні з чим не сперечався. Мабуть, розумів, що не має права вимагати м’якості. Я залишила за собою Мілу, роботу, борги за іпотекою й дивне відчуття, ніби після розлучення не втратила чоловіка, а нарешті перестала тягти на собі його відсутність.

На роботі все, як не дивно, пішло вгору. В офісі було простіше: цифри лишалися цифрами, договори — договорами. Я більше не доводила Богдану Іллічу своє право на місце, а просто працювала. За кілька місяців мене призначили заступницею директора з продажів. Це була не радість, а тихе розуміння: я вижила.

Мамі поставили діагноз на ранній стадії. Лікарі пояснили, що багато чого можна втримати, якщо не запускати лікування, режим, пам’ять, зір, спілкування. Після операції очі відновилися краще, ніж ми сподівалися. Але головною її підтримкою стали не таблетки, а те, що вона більше не лишалася наодинці зі своїми страхами.

Я зняла невеликий таунхаус на околиці нового житлового комплексу. Потім оформила свою квартиру в іпотеку — маленьку, але свою. Мама переїхала до мене майже одразу й зізналася, що їй спокійніше чути дитячі голоси й мої кроки на кухні.

Найнеочікуванішим було те, що Ніка стала частиною нашого життя. Марта клялася бути відповідальною матір’ю, але реальність виявилася не картинкою для соцмереж: безсонні ночі, хвороби, плач. Вона швидко здавалася, зникала на зйомках і поверталася з новими обіцянками.

Спочатку Марта лишала Ніку на день, потім на два, потім «до кінця тижня». Я злилася, але дедалі частіше купувала дві пачки пюре, дві пари шкарпеток, дві однакові брязкальця. Ніка тягнулася до мене, як діти тягнуться до тих, хто поруч, і я не могла покарати її за дорослих.

Тарас і Марта спробували жити разом, але союз, народжений у брехні, швидко розвалився. Побут змив обіцянки. За пару місяців Марта сказала, що Тарас ніколи й не збирався обирати її: вона була для нього сховком, поки вдома було важко.

Я слухала й уже не відчувала колишнього злорадства. Лише втому. Марта сама викопала цю яму, але стояти над нею й радіти я не могла. Надто багато довкола було дітей, сліз і наслідків…