Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Увечері я дістала блокнот і написала зверху: «Що в мене є». Довго дивилася на порожню сторінку, доки слова не почали з’являтися одне за одним. Бібліотека. Прогулянки. Сусіди. Книжки. Внучка.

На останньому слові я затрималася. Софійці було дванадцять. Вона жила з Лідією в іншому районі, і я давно не чула її так, щоб не через мамині короткі фрази. Я знайшла номер внучки й кілька хвилин тримала телефон у долоні. Важливо було не скаржитися, не просити, не прив’язувати її до своєї туги. Просто подзвонити як бабуся.

— Алло?

— Софійко, привіт, це бабуся.

— Бабусю! Привіт! — у її голосі було стільки справжньої радості, що в мене потепліли пальці.

Я спитала про школу. Вона розповіла, що скоро контрольні й що найважче їй дається історія, бо дати плутаються в голові. Я порадила записувати їх на маленькі картки й повторювати по кілька штук на день. Вона пожвавішала, сказала, що спробує.

Ми говорили недовго, але після цього дзвінка квартира вже не здавалася такою порожньою…