Несподіваний фінал одного шлюбу з розрахунку

— Насере, забирайся з мого дому! Негайно!

— Це ще не кінець! — прошипів племінник, вириваючи руку. — Я доведу в суді, що ти недієздатна, що цей пройдисвіт маніпулює тобою!

Коли за ним грюкнули двері, в домі запанувала тиша. Мар’ям повільно опустилася назад у крісло.

— Пробач, — сказав Тарас. — Я не повинен був.

— Ти захищав свою честь. І мою. — Вона підвела на нього очі. — Насер не заспокоїться.

— Знаю.

— Тому нам треба діяти швидко. Я ухвалила рішення, Тарасе. Ми продаємо дім.

— Що? Але ж це… родинне гніздо. Символ статусу.

Вона невесело всміхнулася:

— Це золота клітка. Я прожила в ній понад тридцять років і лише тепер розумію, наскільки вона мені ненависна.

Наступного тижня особняк Аль-Махмуд перетворився на мурашник активності. Вантажники пакували антикварні меблі, оцінювачі складали описи з поважним виглядом, потенційні покупці блукали кімнатами, оцінювально поглядаючи на мармурові колони. Тарас спостерігав за цією метушнею з дивним відчуттям, ніби розбирали по цеглині той самий палац, який колись здавався йому втіленням недосяжної мрії. Кришталеві люстри обережно спускали зі стель і загортали в пухирчасту плівку. Перські килими згортали в тугі рулони, картини в позолочених рамах зникали в дерев’яних ящиках.

— Не шкодуєш? — спитав він одного вечора, коли вони сиділи на терасі серед коробок.

— Про що?

— Про речі.

Мар’ям похитала головою.

— Знаєш, після аварії, коли я опритомніла в лікарні й побачила, що залишилося від моїх рук… Перша думка була не про біль. Я думала про те, що більше ніколи не зможу торкнутися обличчя чоловіка. А він уже був мертвий. Речі — що таке речі?

Новий дім виявився скромною двоповерховою будівлею в тихому районі на околиці, де жили дрібні службовці й пенсіонери. Жодних фонтанів, жодного італійського мармуру. Просто білі стіни, плиткова підлога і невелике подвір’я з самотньою фініковою пальмою.

— Ласкаво просимо додому, — сказала Мар’ям, переступаючи поріг.

— Сусіди будуть шоковані, — зауважив Тарас, заносячи коробки. — Вдова Аль-Махмуд у звичайному районі.

— Нехай. Я втомилася жити під чужими очікуваннями…