Після прощання з тяжко хворою дружиною чоловік випадково почув розмову медсестер, яка змусила його схопитися з місця

Левченко подзвонив одного вечора, коли Микола розбирав старі речі. Микола натрапив на коробку зі спільними фотографіями й не знав, що з нею робити.

— Ти як? — спитав Левченко.

— Нормально.

— Брешеш.

— Наполовину.

Левченко помовчав.

— Борг не квапся віддавати. Серйозно.

— Буду квапитися, — сказав Микола. — Мені так зручніше.

Левченко хмикнув.

На тому й закінчили. Коробку з фотографіями Микола прибрав у комору. Не викинув.

Не тому, що не зміг. Просто здалося, що викидати це — жест, сенсу якого він поки не розуміє. Не було потреби робити такий жест.

З Мариною вони не бачилися після слідства. Переписувалися, рідко, у справі. Вона питала, як просувається справа.

Він відповідав. Одного разу вона написала, що Олег Вікторович під час відсторонення пройшов повз неї коридором і не привітався, хоча раніше завжди вітався. Микола відповів: «Значить, здогадався».

Вона написала: «Так, мабуть». І все. Він іноді думав про неї.

Нечасто, уривками, коли робив щось механічне. Мив посуд, ішов на роботу, чекав ліфта. Думав: дивна людина.

Не дивна — точніше інше слово, якого він ніяк не міг дібрати. Не добра в листівковому сенсі. Не героїчна.

Просто людина, для якої виявилося неможливим пройти повз. Таких мало. Він не дзвонив.

Не тому, що не хотів. Просто не знав, навіщо дзвонити. Що сказати? Дякую він уже казав.

«Як справи?» звучало б безглуздо. Щось інше — незрозуміло що. Так минуло кілька місяців.

На роботі його зустріли нормально. Він узяв відпустку ще у вересні, пояснив: дружина в лікарні. Тепер повернувся, мовчки сів за стіл, мовчки почав працювати.

Колеги не питали зайвого. Може, знали щось, може, відчували, що не треба. Юрій Петрович, начальник, тільки сказав при зустрічі:

— Радий, що повернувся.

І поплескав по плечу. Микола подумав, що це, мабуть, було саме те, що треба.

Робота поверталася поступово. Спочатку через силу, потім нормально. Проєкти, кошториси, виїзди на об’єкти.

Одного разу він упіймав себе на тому, що стоїть на будівництві, дивиться на арматуру в опалубці й думає: ось це чесно. Ось це або тримає, або ні. Жодних підроблених рахунків.

Дивна думка для будівельного майданчика. Але чесна. Він почав бігати вранці не тому, що давно хотів, — просто треба було кудись дівати перші пів години після пробудження, коли ще не прокинувся до кінця і думки ходять самі по собі, без дозволу.

Біг допомагав. Не від думок, просто давав їм місце, поки тіло зайняте. Іноді він думав про Ірину.

По-різному: і з жалем, і з тим холодним чимось, що з’явилося в коридорі лікарні й так і не зникло до кінця. Вона була хвора — це правда. Вона його обманювала — це теж правда.

Обидві речі були справжніми, і він не знав, як їх поєднати, тому просто не поєднував. Тримав окремо. Може, колись знайдеться слово для цього.

Поки що ні…