Дідусь приїхав до сина з подарунком для онуки, але її тихі слова змусили його терміново діяти.

— Ти так само казав, коли мене на щеплення віз. «Хороша людина, хороша людина». А потім ця хороша людина зробила мені болючий укол.

Артем спробував усміхнутися.

— Сьогодні жодних уколів. Обіцяю.

У клініці у вихідний день було тихо. Артем підійшов до реєстратури й вимовив одне слово:

— Терміново.

Його, вочевидь, добре знали. За кілька хвилин вони вже сиділи в кабінеті лікаря.

Лікар Павло Андрійович вислухав Артема не перебиваючи. Обличчя в нього ставало дедалі серйознішим.

— Вона не сказала, як давно це відбувається? Хоча б приблизно?

— Я не став тиснути, — відповів Артем. — Побоявся, що злякається й замкнеться. Тоді потім узагалі нічого не дізнаєшся.

— Правильно зробили, — кивнув лікар. — З дітьми в таких ситуаціях не можна ломитися напролом.

Він покликав Віку, поговорив із нею м’яко, ніби нічого страшного не відбувається. Дівчинка сиділа на оглядовій кушетці, бовтала ногами й питала, чи правда, що всередині вуха є маленькі кісточки з такими смішними назвами. Потім лікар зробив експрес-тест і взяв кров для точного аналізу.

Віка протрималася недовго. Вона злізла з кушетки, видерлася дідові на коліна, притиснула до себе Соню й за хвилину заснула. Не задрімала поступово, а ніби в ній вимкнули світло.

Лікар повернувся з першою смужкою результату. Зачинив двері кабінету й сів навпроти.

Деякий час він мовчав.

— Експрес-тест позитивний, — вимовив він нарешті. — Барбітурати. За картиною схоже на фенобарбітал. З огляду на стан дитини й вираженість реакції, це не поодинокий випадок. Може йтися про регулярний прийом. Точні показники будуть після лабораторії, але вже зараз усе виглядає однозначно.

Артем дивився на сплячу онуку. Її вії лежали на блідих щоках, рука міцно стискала рудий хвіст іграшки.

— Чим її поїли?