Дідусь приїхав до сина з подарунком для онуки, але її тихі слова змусили його терміново діяти.

— спитав він.

— Найімовірніше, звичайними дешевими заспокійливими краплями, які багато хто тримає вдома «про всяк випадок». Для дорослого кілька крапель можуть здатися дрібницею. Для семирічної дитини, особливо якщо давати часто, це серйозний удар по нервовій системі й усьому організму.

Артем склав долоні на колінах поверх Вічиної куртки й кілька разів глибоко вдихнув носом.

— За правилами я зобов’язаний негайно повідомити в службу захисту дітей, — сказав лікар.

— Розумію, — відповів Артем. — Але прошу вас як людину: дайте мені час до ранку понеділка. Зараз вихідний вечір. Поки папір дійде, поки хтось почне ворушитися… Я за цей час зберу документи й запущу все офіційно. У понеділок вранці у вас будуть підтвердження, що дитина вже під захистом і справа зрушила.

Лікар зняв окуляри, протер скельця краєм халата й знову надів. За цим жестом ховалося рішення, яке він, здається, вже ухвалив.

— Якщо в понеділок вранці я нічого не отримаю, телефоную сам. Без розмов.

— Отримаєте.

— І ще. Сьогодні дитину назад у той дім не повертайте. Ні під яким приводом.

— Я й не збирався, — сказав Артем. — Її там більше не буде.

Він сфотографував висновок так, щоб кожен рядок було видно, потім виніс Віку на руках. Вона не прокинулася, тільки міцніше притиснула лисичку до грудей.

На парковці Артем не одразу завів машину. Спершу набрав сина.

— Льошо, привіт. Віка в мене в машині, заснула міцно. Мабуть, набігалася. Шкода будити. Нехай сьогодні в мене переночує? Завтра спокійно привезу.

— Звісно, тату, — озвався Олексій. Судячи з голосу, він уже думав про щось інше. — Нехай спить. Нам навіть простіше.

Артем поклав телефон на панель і подивився в дзеркало. Віка спала, відвернувшись до сидіння, а рудий хвіст Соні стирчав з-під її руки.

Із бардачка він дістав робочий блокнот, у який зазвичай записував адреси об’єктів, номери заявок і список деталей. Відкрив чисту сторінку й великими літерами написав: «Понеділок. Ранок». Нижче вивів два слова, двічі їх підкреслив і захлопнув блокнот.

У гостьовій кімнаті Віка заснула рано. Без прохань, без вередувань, без казок «ще одну». Просто лягла, поклала Соню поруч на подушку й заплющила очі.

Артем постояв у дверях, дослухаючись до її дихання. Рівне. Справжнє. Не важке забуття після крапель, а нормальний дитячий сон, у якому дитина відновлюється, а не провалюється в темряву.

Він тихо причинив двері.

Ніч видалася довгою…