Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне
Дім зустрів їх занедбаністю. Три роки без господині, без тепла, без турботи — це видно було по всьому. Вогкі стіни, перекошений ґанок — той самий, із фотографії, — занедбаний город під снігом, порожній омшаник, де мертвими коробами стояли осиротілі вулики.
Олеся ходила рідними кімнатами, торкалася стін, упізнавала й не впізнавала. Тяжко було, але не так, як гадалося, бо тепер вона була тут не сама. Поруч була донька, а на іншому кінці села жила стара, яка витягла її зі снігу й стала їй другою матір’ю.
Пасіку Олеся взялася піднімати тієї ж весни. Не відразу — а на що було відразу? Грошей обмаль, але вперто, вулик за вуликом. З’їздила до далеких пасічників, купила перші сім’ї.
На це пішли ті гроші, що вдалося виручити, та ті, що допомогли зібрати сусіди, присоромлені давніми плітками. Дід Мирон їй вулик лагодив, згадував, як батько її, покійний пасічник, усе тут улаштовував. Богдан, дільничний, у вихідні приїздив допомагати з дахом омшаника, а може, й не тільки заради даху приїздив, але це вже інша історія, і квапити її не варто.
Село, ще недавно шепочучись за спиною, тепер потроху тяглося до ожилого двору. Хто з порадою, хто з розсадою, хто просто подивитися, як Оксанина дочка відроджує батькову справу. А в самий розпал весни, коли зацвіли сади й перші сім’ї облетілися, стався на пасіці день, який потім довго згадували в селі.
Прийшли всім миром лагодити омшаник, ставити нові вулики, копати, латати дах. Чоловіки тесали, жінки білили, дітлашня тягала тріски. Дід Мирон розпоряджався, згадуючи, як тут усе було при покійному пасічнику.
Опівдні винесли на довгий стіл, що збили просто у дворі, нехитру страву: картоплю, солоні грузді, житній хліб — і їли всі разом, шумно, весело, як давно вже не їли в притихлому, вимираючому селі. І Олеся, дивлячись на це, раптом зрозуміла, що дім її знову став тим, чим був за батьків, — місцем, куди сходяться люди. Осердям.
Їй не просто повернули стіни. Їй повернули її місце в живому людському ланцюгу, який сестра колись намагалася розірвати. Соня носилася серед дорослих, замурзана, щаслива, і вже нікого не цуралася.
Вона швидко прижилася в рідному домі, ніби й не було тих чужих років. Діти відхідливі, діти вміють пробачати собі минуле, якого не вибирали. Вона полюбила бджіл, не боялася їх зовсім, стояла поруч, коли мати в сітці поралася біля льотків, і серйозно питала, чому одна бджілка товста, а друга худа.
І Олеся пояснювала. Про матку, про робочих бджіл, про те, як увесь вулик — одна сім’я, де кожен за всіх, і ніхто нікого не кидає. І сама, пояснюючи, щоразу ледь не плакала.
От би всім людям так, як бджолам. До осені першого року пасіка дала перший справжній мед. Небагато, але свій, місцевий, той самий, батьківський, із гірчинкою лісового різнотрав’я.
І Олеся першу рамку з медом віднесла не на продаж — віднесла знахарці. Знахарка Галина Петрівна на той час була в цьому домі своєю людиною, приходила часто посидіти, поглядіти на Соню, яка швидко до неї прив’язалася й кликала бабою Галею. Прийнявши рамку з першим медом, стара розчулилася, а потім, як водиться, приховала це за ділом: узяла мисочку свіжого воску, розтопила його в старій закіптюженій ложці й, усміхаючись, вилила в блюдце з холодною водою.
— Ну-бо глянемо, що цього разу наллється, — сказала вона. І віск застиг рівною чистою квіткою. Ні дороги, ні воріт, ні ґрат — просто квітка, ніби розквітла.
— От, — сказала Галина Петрівна вдоволено. — Відпустило. Улігся камінь із серця, тепер і жити можна…
