Вона зрозуміла, що чоловік завіз її до лісу не випадково, і саме там знайшла свій шанс на порятунок

— Мамо! — закричала вона й кинулася всередину.

За прилавком стояла молода жінка зі стомленим обличчям. Побачивши доньку, вона зблідла, випустила пакет із булками й кинулася назустріч.

— Софійко! Господи, де ж ти була? — Вона опустилася навколішки просто біля прилавка й притисла дитину до себе так, ніби боялася, що та знову зникне. — Я всіх підняла, я вже не знала, куди бігти…

— Я образилася, — схлипувала дівчинка, уткнувшись у її плече. — Я втекла, а потім не знала дороги.

Жінка підвела на Олену очі. У них було стільки вдячності, страху й сорому водночас, що Олена знітилася й опустила погляд.

— Дякую вам, — промовила мати. — Ви навіть не уявляєте… Як вас звати?

— Олена. Не дякуйте. Просто бережіть її.

— Я не знаю, як вам віддячити. Справді не знаю.

Олена провела долонею по волоссю Софійки. М’яке дитяче волосся пахло вулицею, слізьми й хлібом.

— Не треба нічого. У мене був син. Я знаю, як легко втратити найдорожче.

Мати все зрозуміла з її голосу й більше не ставила запитань. Тільки кивнула, притискаючи дівчинку до себе.

Біля виходу вже переминався Тарас. На його обличчі застигла гримаса нетерпіння.

— Закінчили? — спитав він, коли Олена вийшла. — Тепер можна їхати?

У машині довго ніхто не говорив. Тарас вів різко, надто швидко входив у повороти, зло стискав кермо. Олена дивилася в бокове скло й усе ще бачила молоду жінку на підлозі магазину: та тримала доньку й плакала беззвучно, як плачуть люди, повз яких біда щойно пройшла поруч і не встигла забрати своє.

— Вона ж зовсім малеча, — не витримала Олена. — Уяви, як перелякалася.

— Ти все життя когось жалієш, — процідив Тарас. — На всіх у тебе вистачає серця. Тільки вдома від цього легше не стає.

— Я і для дому стараюся.

— Не починай.

Він замовк, але за кілька хвилин його обличчя несподівано пом’якшало. Олена навіть вирішила, що їй здалося. Тарас кинув на неї короткий погляд і ніби через силу всміхнувся.

— Гаразд. Раз день однаково почався не так, покажу тобі одне місце.

— Яке?

— Побачиш. Над річкою є високий кам’яний виступ. Звідти весь ліс як на долоні. Мені його минулої осені показали, коли я їздив на риболовлю. Туди майже ніхто не добирається.

Олена здивовано подивилася на чоловіка. Вони давно нікуди не їздили разом просто так. Навіть спільні поїздки туди перетворилися на мовчазні виїзди: він тягав мішки, вона перевіряла вулики, потім вони поверталися додому, втомлені й чужі.

— Справді хочеш показати?

— Справді. Тобі сподобається.

У грудях у неї ворухнулася обережна, майже дитяча надія. Може, ця ранкова злість була просто злістю. Може, Тарас теж утомився від холоду між ними, від мовчання, від порожнього місця за столом, де колись сидів Назар. Може, в ньому ще лишилося те колишнє тепло, якого вона стільки місяців шукала й не знаходила.

— Дякую, — сказала вона тихо. — Я рада.

Вона вимовила це обережно, майже пошепки, ніби боялася злякати крихке примирення. Усередині все ще жила жінка, яка пам’ятала, як Тарас приносив їй перші весняні підсніжники, як незграбно тримав на руках новонародженого Назара, як колись сміявся з власних невдалих жартів. Олена чіплялася за ці спогади, бо без них поруч сиділа б чужа людина. Вона ще не знала, що ця несмілива радість стане останнім теплим вогником перед дорогою, яку чоловік уже обрав для неї…