Свекруха вирішила перевірити, чому я сплю у вихідний, але явно не очікувала моєї реакції на її ранковий візит

— Як там мій Богданчик? Не дуже втомлюється? — почала свекруха незвично лагідно.

— Сидить на дивані й тренує пальці на телефоні. Отже, сили ще є.

— Я просто спитала. Ви ж скоро іпотеку платите?

— У понеділок, як щомісяця.

На тому кінці запала коротка пауза. Для Галини Петрівни, яка зазвичай говорила без упину, це було дивно.

— Син у мене молодець, для сім’ї старається. Ти його бережи, — промовила вона й швидко закінчила розмову.

Замість звичної критики прозвучала похвала, причому Галина Петрівна ніби заздалегідь захищала сина від звинувачення, якого ніхто ще не висував. Оксана кілька секунд дивилася на згаслий екран. Свекруха ніколи не цікавилася датою іпотеки просто так, але спитати прямо, що сталося, означало б відкрити чергову довгу суперечку. Вона вирішила поки що спостерігати.

Оксана витерла руки й задумливо подивилася у вікно. Стояла осінь. У театрі йшла прем’єра, на яку їй хотілося потрапити, але квитки не вкладалися в бюджет. Не вкладалася в нього й посудомийна машина, про яку вона згадувала щоразу, коли після зміни бачила повну раковину.

Від чого саме слід було берегти Богдана, дружина не розуміла. Поки що берегти доводилося її власні руки й сили.

Того ж вечора чоловік повернувся надзвичайно пожвавленим. Він не став лаяти начальника й скаржитися на офісні меблі, а впевнено пройшов на кухню, поклав собі тушкованої картоплі й повідомив між двома ложками:

— Ксюшо, я вже переказав тобі свої 40 000.

Оксана звела брови. Зазвичай із цією сумою Богдан прощався так болісно, ніби назавжди віддавав щось безцінне, і без нагадування гроші майже ніколи не надходили…