Випадкова розмова змусила Маришу придивитися до свекрухи

— Маришо, ти певна, що невістка завагітніє, якщо я додаватиму їй цю траву? — упівголоса питала Світлана Андріївна.

— Звісно, це перевірено, — запевнила її сусідка на іншому кінці дроту. — Від неї додається життєвої енергії, прокидається сексуальність. І головне — вона цілком безпечна.

— Гаразд, Маришо, куплю, раз ти обіцяєш, що вона допоможе їй завагітніти. А часто підсипати? Один раз на день? Добре, я придумаю, як це влаштувати. Бувай.

Іра почула розмову й подякувала Богові за те, що вчасно дізналася про плани свекрухи.

Згодом Світлана Андріївна оголосила подружжю, що записалася на йогу неподалік. Тепер кілька місяців вона щодня заходитиме до них на чай. Іра не стала дивуватися.

Під час першого ж такого чаювання вона помітила, як свекруха додає в її чай якусь траву. Коли та відвернулася, Іра поміняла горнятка місцями. Підміна лишилася непоміченою.

Відтоді Іра щодня знаходила привід відволікти гостю й переставляла горнятка. Майже два місяці чай, призначений їй, діставався Світлані Андріївні.

Іру це бавило. Тим паче що свекруха помітно погарнішала: змінила зачіску, на щоках з’явився рум’янець. Колишній невдоволений вираз дедалі рідше повертався на її обличчя. Вона раз у раз із кимось листувалася в телефоні й при цьому загадково всміхалася.

Нарешті зміни помітив і Максим.

— Мамо, я тебе не впізнаю. За останні місяці ти зовсім іншою стала. Що відбувається?

— Хіба жінка не може нарешті пожити для себе, синку? — кокетливо хихикнула Світлана Андріївна, чого раніше за нею не водилося.

— Ти ж розумієш, я не це мав на увазі.

— Розумію, розумію, — примирливо озвалася вона й цьомнула його в щоку, лишивши яскраво-червоний слід помади. — У мене з’явився чоловік, от про що я.

— Справді? — Максим від подиву широко розплющив очі.

Він багато років потай мріяв, щоб у матері з’явився кавалер: дбав би про неї, а вона спрямовувала б на нього свою невгамовну енергію.

— Так. Ти з ним знайомий — Віктор Михайлович, мій сусід. Статний чоловік. Він давно за мною упадає, а я все в собі копалася. І лише місяць тому наче заново його побачила. Подумала: життя ж іде, а я все за тобою бігаю. У тебе вже є про кого дбати, — вона кивнула на Іру. — Словом, ми зустрічаємося. Він кличе мене заміж.

— Уже? — засміявся Максим. — Мамо, може, не треба так швидко? Ще позустрічайтеся, куди поспішати?

— А нам якраз є куди, — відрізала мати. — І нічого не зарано. Я хочу справжнє весілля, з гостями, з білою сукнею! У мене ж такого не було. Він обіцяв усе влаштувати. А потім поїдемо до моря, у весільну подорож.

— Світлано Андріївно, як же це добре! — не стрималася Іра. — Ми так за вас раді!…