Різне

Жінка вирішила перевірити нареченого перед весіллям і попросила бездомного хлопчика зіграти несподівану роль

Дарина Петрівна приїхала наступного дня раніше призначеної години. Невисока жінка принесла шкільні документи, кілька зошитів і фотографію, де Оксана Савчук стояла поруч із сином біля виставки випічки. На знімку Назар усміхався невпевнено, але відкрито, ніби ще не знав, що зовсім скоро йому доведеться ховати їжу по кишенях.

Він довго дивився на фотографію.

— Це мамин медовик, — сказав нарешті. — Вона в крем цедру додавала.

Учителька обережно обійняла його.

— Чому ти не прийшов до мене?

— Думав, відправите в центр.

— Я б допомогла.

— Усі так кажуть.

Дарина Петрівна заплакала, але швидко витерла сльози.

— Ти маєш рацію. Я мала шукати наполегливіше.

Марина стояла в коридорі й розуміла, як багато дорослих запізнилися зі своїм захистом. Після цієї зустрічі Назар погодився повернутися до навчання. Перед відходом вона знову спитала, чи справді він хоче бути присутнім під час розмови з Богданом. Він кивнув.

— Я вже бачив його без маски. Другий раз страшніше не буде.

У день викриття «Світлий шафран» закрили для гостей на годину раніше. Олеся лишила в залі тільки перевірених працівників. Андрій чекав у сусідньому кабінеті, щоб втрутитися, якщо розмова про документи стане небезпечною. Марина сама забрала Назара з центру. Галина Семенівна записала адресу, час повернення й телефони всіх дорослих, а хлопцеві нагадала, що відмовитися можна навіть біля дверей ресторану.

У машині Назар тримав на колінах новий піджак.

— Одягати обов’язково?

— Ні.

— Тоді лишуся в сорочці.

— Як хочеш.

— Він може принести подарунок.

— Може.

— Не візьму.

— Вирішиш сам. Тільки не провокуй його.

Назар помовчав.

— А суп замовити можна?

Марина глянула на нього й помітила слабку усмішку.

— Їжею сьогодні нікого не обливають.

— Я про вечерю спитав.

— Назаре.

— Гаразд.

На столі в окремій залі лежав альбом Тараса. Поруч — договори з помітками адвоката й виписки про борги. Богдан увійшов із квітами, у темному костюмі, з блискучою коробкою в руках.

— Маришо, радий, що ти прийшла до тями.

Він помітив Назара й зберіг усмішку.

— І юнак тут. Чудово.

— Мене звати Назар, — сказав хлопець.

— Авжеж.

Богдан простяг коробку.

— Невеличкий подарунок. Приставка останньої моделі.

Назар навіть не торкнувся упаковки.

— Мені не треба.

— Не соромся.

— Я сказав: не треба.

Чоловік поставив подарунок на вільний стілець.