Чоловік запропонував мені переїхати в гуртожиток, щоб його мати могла здавати мою квартиру, але моя відповідь швидко змінила розмову

Потім пролунала серія коротких, вимогливих ударів у двері, більше схожих на стукіт у ворота середньовічного замку. Оксана не поспішаючи підійшла й розчинила двері.

На порозі стояла щаслива Галина Степанівна. На ній був накинутий бордовий кардиган, на шиї красувався легкий шарфик. Вона сяяла, мов мідний таз на сонці.

За її спиною маячив невисокий щуплий чоловік у м’ятому піджаку з дешевою пластиковою текою в руках. За його бігаючим поглядом і легким запахом дешевого одеколону Оксана вмить вирахувала рієлтора.

— Ну нарешті! Чого це замки барахлять? Я ключем кручу-кручу! — Галина Степанівна безцеремонно ступила вперед, але тут-таки спіткнулася об баул із зимовими речами Тараса.

— Ой, а це що за барикади? Оксано, ти вже пакуєшся? Молодець! Хвалю за швидкість! Вадиме, проходьте, роззувайтеся. Квартирка скромна, звісно, не євроремонт, але для північників зійде. Ми тут деякі меблі вивеземо.

Оксана перегородила прохід. Вона випросталася, склавши руки на грудях.

— Добрий вечір, Галино Степанівно. А хто вам сказав, що ви можете проходити?

Свекруха завмерла, вдивляючись в обличчя невістки. Рієлтор Вадим, який уже було заніс ногу над порогом, завис у незручній позі.

— У сенсі? Оксано, ти чого починаєш при людях? Тарас тобі вчора все пояснив. Вадим приніс попередній договір оренди. Треба підписати. Хлопці вже завтра планують заїжджати. Вранці я маю внести завдаток за будматеріали для дачі.

Оксана перевела погляд на рієлтора.

— Вадим, правильно?

Щуплий чоловік квапливо кивнув, притискаючи теку до грудей.

— Так от, Вадиме, забирайте свої папірці. Ця квартира не здається. Ні північникам, ні південникам, ні марсіанам. Власниця тут одна — це я. І я не давала жодної згоди на цей цирк. Вас ввели в оману дві дуже нахабні персони.

Обличчя рієлтора витягнулося. Він перевів розгублений погляд на Галину Степанівну, яка почала хапати ротом повітря, мов щука, викинута на берег.

— Як це не здається? — заверещала свекруха, втрачаючи рештки світського лоску. — Тарасе, Тарасе, вийди сюди негайно. Це що твоя дружина собі дозволяє?

Тарас, який ховався за рогом у коридорі, змушений був показатися. Вигляд у нього був жалюгідний. Він переминався з ноги на ногу, смикаючи край футболки.

— Мам, тут така справа. Оксана проти.

— Проти? — Голос Галини Степанівни зірвався на ультразвук. — А хто її питає? Ми сім’я. У мене бригада простоює, у мене цемент сохне. Ми ж домовилися. Вона в гуртожиток, ти до мене.

— От саме! — голосно й чітко відрізала Оксана. — Наша домовленість майже в силі. У гуртожиток я не їду, даруйте, там клопи. А от Тарас до вас — із превеликим задоволенням.

Вона підчепила ногою валізу й потужним поштовхом викотила її просто до ніг свекрухи. Коліщатка гидко заскрипіли по лінолеуму. Слідом полетіли картаті баули.

— Галино Степанівно, забирайте свого рідного сина разом з усім його посагом. У двокімнатній йому буде саме місце. А в моїй квартирі розпоряджатися більше ніхто не буде. Ні вами, ні вашими виконробами тут і не пахнутиме.

— Ти? Ти виганяєш чоловіка через якісь жалюгідні метри? Та ким ти себе уявила? — Свекруха аж затрусилася від обурення, тицяючи пальцем із яскравим манікюром у бік Оксани.

— Я уявила себе господинею свого життя, — крижаним тоном відказала Оксана. — Вадиме, всього доброго. Раджу перевіряти документи на право власності перед тим, як виїжджати на об’єкт. А то так і під статтю про шахрайство можна вскочити.

Вадиму двічі повторювати не довелося. Він миттю оцінив обстановку, зрозумів, що комісійними тут і не пахне, зате пахне грандіозним скандалом і потенційною статтею.

— Вибачте, мене це не стосується.

Він розвернувся і зі швидкістю оштрафованого зайця рвонув униз сходами, притискаючи до грудей теку…