Дідусь приїхав до сина з подарунком для онуки, але її тихі слова змусили його терміново діяти.

Він не стукав. Не кликав. Не квапив.

Коли Олексій повернувся, очі в нього були червоні, але голос став рівним. Надто рівним, майже чужим.

Він сів.

— Віка знає?

— Тільки те, що їй було погано від соку.

— Вона розуміє, що туди щось додавали?

— Ні.

— Добре. Їй поки що не треба знати більше.

Пауза зависла важка, в’язка.

— Як давно ти зрозумів?

— Минулої суботи.

— І весь тиждень мовчав.

— Мені потрібні були факти. Не підозри, від яких ти міг би відмахнутися. Не слова, які можна пояснити втомою чи помилкою. Документи.

Олексій довго дивився на батька. Потім коротко, без радості всміхнувся.

— Авжеж. Твій метод. Спершу знайти точне місце витоку, перевірити контур, зібрати показники, а вже потім показувати, де прорвало.

— Звичка, — сказав Артем.

Син знову подивився на теку, але відкривати її не став. Відсунув від себе, ніби вона могла обпекти.

Потім дістав телефон.

— Дай мені номер юриста.

Вихідні Олексій провів у батька. Спав у своїй старій кімнаті на вузькому ліжку, з якого в дорослого чоловіка вже звисали ноги. Вранці Віка посадила Соню на сусідній стілець, присунула до іграшки порожню тарілку й суворо погрозила ложкою.

— Соню, досить вередувати. Їж кашу. Не крутися.

— У вас серйозний конфлікт?