Свекруха не кинула лежачу невістку навіть після відходу сина, та день її одужання приніс несподіване відкриття

Нова квартира виявилася просторою, двокімнатною, світлою. Гарні меблі, потрібна техніка, чисті вікна, а неподалік — великий парк, де вже зеленіли дерева. Марія Степанівна стояла посеред кімнати й не вірила, що все це тепер її.

— Ось у цьому парку ми з тобою й будемо гуляти, Марійко, — тихо сказав Мирон Григорович.

Він поїхав разом із ними, щоб переконатися, що з нею все гаразд, а потім показав рукою на сусідню багатоповерхівку:

— До речі, я живу он там. Майже поруч.

Оксана й Тарас перезирнулися й усміхнулися. Марія Степанівна тримала в руках нові ключі й думала, що дім — це не стіни й не замок у дверях. Дім там, де тебе не кидають, де пам’ятають добро й відповідають на нього теплом.

— А тепер ходімо до нас, — сказав Тарас. — Стіл накрито, мої батьки хочуть познайомитися.

— Мироне Григоровичу, вас теж запрошуємо, — додала Оксана.

Тарас підморгнув чоловікові. Марія Степанівна тихо засміялася, зі сльозами на очах. Після всього, що було, вона нарешті відчула: біль не забрав у неї життя до кінця. Він лише привів її туди, де на неї справді чекали.