Він підняв руку, як робив раніше, але людина в жіночому одязі виявилася зовсім не тією, кого він очікував побачити
Дверний дзвінок продзвенів різко й наполегливо. Мирон ніколи не дзвонив — у нього були ключі. Олеся впустила мокру ганчірку у відро.
— Хто там?
— Відчиняй, Лесю. Свої.
Цей голос неможливо було сплутати ні з чиїм: низький, щільний, звичний перекривати шум платформ і гул маневрових локомотивів.
Олеся квапливо повернула замок.
На порозі стояла Дарина. Темно-синє формене пальто із залізничними шевронами, туго зібране на потилиці волосся, важка дорожня сумка в руці. Пряма спина, уважні очі, у яких одразу вмикалася перевірка — така сама безжальна, як огляд складу перед відправленням.
— Дарина? — Олеся відступила. — Ти звідки?
— Пересадка на дальній поїзд. Дванадцять годин до відправлення. Впустиш чи грітимемо сходовий майданчик?
— Звісно, проходь. Я просто не чекала.
Дарина переступила поріг, і вузький передпокій ніби став тіснішим. Вона скинула масивні черевики, повісила пальто на гачок, навіть не глянувши на плічка.
— Кухня там?
— Так. Я зараз поставлю воду.
Дарина пройшла першою, зупинилася біля столу, втягнула носом повітря.
— Чим у вас тхне? Підгорілою кавою й кислим клеєм. Вікно відчини.
— Мирон не любить протягів.
— Мирона тут немає. Відчиняй, дихати нічим.
Олеся повернула ручку кватирки. У кухню вдерлося холодне свіже повітря, різке до сліз. Дарина сіла на табурет і коротко вказала навпроти.
— Сідай.
— Я заварку дістану.
— Сядь, сказала. Розмова є.
Олеся опустилася на стілець, ховаючи руки під стіл. Рукави вона натягнула майже до пальців.
— Ти схудла, — сказала Дарина без жалю, як називають точний час прибуття поїзда. — На себе не схожа. Тінь якась.
— Нормально я виглядаю. Роботи багато. У бібліотеці готують виставку, реставрації навалилося.
— Не бреши мені цією тоненькою інтонацією. У нас так стажери виправдовуються, коли склад не туди заженуть. Де твій благовірний?
— На об’єкт поїхав. Комісія сьогодні.
— І перед комісією він вирішив пройтися по тобі, так?
Олеся завмерла.
— Що ти таке кажеш? У нас усе добре.
— Авжеж. Просто ти здригаєшся від кожного звуку й не дивишся мені в очі.
— Тобі здається. Чай чорний?
— Чорний. Без цукру. І припини бігати.
Олеся встала по чашки. Рукав зрадницьки поповз угору.
— Це що? — голос Дарини став жорстким.
Олеся смикнула тканину вниз.
— Нічого. Вдарилася об кут комода.
— Об кут, — повторила Дарина. — Двічі. І кут був із пальцями.
— Дарина, не починай. Я зранку справді незграбно повернулася.
— На місце сядь.
У голосі сестри з’явився метал. Олеся знала цей тон із дитинства: сперечатися далі було марно…
