На 18-річчі сина чоловіка свекруха вручила йому ключі від моєї квартири, не підозрюючи, яке запитання я поставлю наступним.

Дядько Гриша вдавився мінералкою, закашлявшись так, що його обличчя набуло відтінку перестиглої сливи. Тітка Валя завмерла з виделкою, не донесеною до рота. Ірина, до якої миттєво дійшов увесь масштаб материного провалу, раптом фиркнула й уткнулася обличчям у серветку, щоб не розсміятися вголос.

Максим переводив затравлений погляд із ключів на Оксану, потім на бабусю.

— Які гроші? — хлопець ковтнув сухість у роті. — У мене немає таких грошей. Я до коледжу вступаю. Бабусю, це чия квартира?

— Які ще 60 тисяч? — заверещала Галина Степанівна.

Її обличчя стрімко змінювало колір, зупинившись на відтінку стиглого помідора «бичаче серце». Лак на волоссі, здавалося, потріскував від напруження.

— Ти що верзеш, ненормальна? Я ж йому подарувала при всіх.

— Ви подарували чужий металобрухт, — лагідно, як дитині, пояснила Оксана. — Ви вручили хлопцеві шмат металу із совою, а нерухомість моя. У ній мої стіни, мої підлоги й мої документи в реєстрі. Ви жили там із моєї жалості безплатно. А тепер, раз ви з’їжджаєте й намагаєтеся заселити туди квартиранта, умови диктую я. 120 тисяч на стіл, або ключі назад.

Галина Степанівна хапала ротом повітря. Її геніальна багатоходівка тріщала по швах на очах у всього чесного люду.

План був простий, як двері. Подарувати чуже житло при свідках, змусити Оксану з почуття сорому погодитися, а самій, на правах героїчної старенької, зайняти диван у вітальні сина. Вона метнула погляд на Павла.

Той сидів, втиснувши голову в плечі. Вона подивилася на онука. Той судомно стискав ключі, розуміючи, що жодного самостійного життя йому не світить, а перед ним розгорталася кримінальна драма.

Родичі мовчали, переводячи погляди з однієї жінки на іншу. Ніхто не хотів вплутуватися за чужі квадратні метри.

І тут Галина Степанівна, зрозумівши, що план безплатного переїзду до сина зірвався в прірву, а на вулицю вона йти не збирається, важкою ходою термінатора рушила до іменинника.

Стояла гробова тиша, яку порушувало тільки жування дядька Гриші, що вирішив: видовище видовищем, а ростбіф сам себе не з’їсть. Підійшовши до приголомшеного Максима, Галина Степанівна кумедно двома пальцями вихопила в нього з рук ключі. Хлопець навіть не опирався.

Вона буркнула собі під ніс, але так, що чув увесь зал:

— Я передумала. Рано тобі ще самому жити. Вітер у голові.

Ірина не витримала. Вона грюкнула кулаком по столу й розреготалася на весь голос, відкидаючись на спинку стільця.

— Браво, мамо! — крізь сміх видушила зовиця. — Оскара в студію. Сама придумала, сама подарувала, сама забрала…