Дитяча лікарка Катя зникла після чергування, а її донька несподівано помітила моторошну деталь

Оксана з’явилася в селищі кілька років тому. До того вона жила у великому місті, навчалася в медичному інституті, працювала, будувала життя, яке вимагало від неї постійної зібраності. У невелику місцеву лікарню її запросили як фахівчиню, і вона погодилася. Приїхала з чоловіком, дітьми, валізами, планами й тією відкритістю, яка швидко прихиляла до себе людей.

Спершу Віра Павлівна спілкувалася з нею лише по роботі. Вона була фельдшеркою, старша за Оксану, знала місцеві порядки, лікарняні звички, характери пацієнтів і їхніх батьків. Молода лікарка здавалася їй зовсім дівчинкою: охайна, уважна, трохи розгублена на новому місці, але водночас упевнена, коли йшлося про дітей. Оксана питала, радилися, вникала в кожну дрібницю, а потім якось непомітно стала своєю.

Мирослава працювала вчителькою. Оксана приходила до неї в школу, проводила для дітей заняття про здоров’я, показувала, як надягають рукавички, як лікар оглядає пацієнта, чому не треба боятися білого халата. Діти сміялися, тягнули руки, а Оксана терпляче повторювала, нахилялася до найменших, говорила м’яко й спокійно. Потім ці ж діти приходили до неї на прийом, уже впізнавали її й довіряли.

З часом дружба між трьома жінками стала майже родинною. Вони називали одна одну по імені та по батькові — спершу так склалося на роботі, потім перетворилося на звичку й жартівливу форму ніжності. Мирослава могла зайти до Оксани по пораду, Оксана — залишити дітей на ніч, якщо йшла на чергування, Віра Павлівна — допомогти медичним словом і людською участю. Їхні квартири, кухні, розмови й турботи переплелися так, що біда однієї одразу ставала бідою всіх.

У селищі Оксану любили. Батьки телефонували їй, коли в дитини піднімалася температура. Вона не відмахувалася, навіть якщо сама ледве трималася на ногах після зміни. Могла сказати: «Зараз закінчу тут і зайду». Могла прийти ввечері, оглянути малюка, заспокоїти матір, дати рекомендації. Вона не вдавала з себе незамінну, але для багатьох такою й була.

Роман на тлі цього життя виглядав майже вдалим доповненням. Товариський, усміхнений, артистичний, із захопленнями, про які в маленькому селищі говорили з цікавістю. Він захоплювався історичною реконструкцією, їздив на зйомки, з’являвся в масових сценах великих фільмів, фотографувався поруч із відомими людьми зі світу кіно. У розмовах це звучало яскраво: він і військових зображав, і дублером був, і на майданчиках бував, куди звичайна людина ніколи не потрапить.

Для сусідів вони здавалися сучасною, красивою, майже зразковою сім’єю. Міські люди, що приїхали в невелике селище. Лікарка, яка тягне лікарню й дітей. Чоловік, який не цурається хатніх справ, відвозить доньку в садочок велосипедом, допомагає з побутом, займається дітьми. Мирослава не раз бачила, як він зранку садить малу й везе її двором. Збоку це виглядало зворушливо.

Він умів бути чарівним. Умів говорити спокійно, дивитися просто, усміхатися так, щоб співрозмовник розслаблявся. Навіть у чужу квартиру заходив як у свою: без напруги, без грубості, з звичною домашньою легкістю. Тому довгий час майже ніхто не здогадувався, що за зачиненими дверима його спокій перетворювався на інший — липкий, небезпечний, тиснучий…